Форум села Джурин Вінницької області: новини

Найменше хотілося б, повірте, тиснути на емоції, що називається, давити на сльозу. Але ніде правди діти: життя рухається подеколи так, що коли не поцікавишся справами в рідному селі, все більше надходять повідомлення про похорони і певні втрати. А хотілося б, не скрию цього, чути, про щось життєстверджуюче, надихаюче.

На щастя, я пам’ятаю і таким наш рідний Джурин.

Це якраз була пора моєї молодості, коли в селі все неначе буяло, розвивалося, приростало щороку.

Побудували середню школу. Возвели в центрі села величавий будинок культури, музичну школу, спорудили тваринницькі ферми на високих подільських пагорбах, центральну садибу колгоспу з ошатним приміщенням контори. Запустили хлібозавод, сільпо, універмаг.

Розросталися корпуси ремонтно-механічних майстерень, які завдяки модернізації перетворилися в завод. Я пам’ятаю, як там раділи люди, на чолі із Шпортком, коли їм вдалося застосувати електродуговий метод виплавки чавуну, що було певною новинкою в циклі роботи подібних ремонтних підприємств харчового комплексу республіки.

А як звеселіли всі, коли один поперед одного змагаючись, головний лікар дільничної лікарні Віталій Йосипович Смалюх і новий директор ремонтно-механічного заводу Іван Данилович Шмагайло, буквально навипередки, споруджували поспіль два ставки побіля стадіону. Зариблювали їх. Останній багато подбав і про впорядкування території побіля підприємства, і про спорудження нових корпусів, розширення виробництва.

Так, не було б, не з’явилося свого часу цих усіх вельми примітних ознак рідного села, якби справою поліпшення умов життя людей, облагородженням Джурина не займалися надзвичайно авторитетні, толкові люди. Чудові організатори виробництва. Саме вони були ініціаторами багатьох починань, справжніми героями свого часу.

Як на мене, то окремим талантом першого ряду тут стояв тодішній голова колгоспу Микола Володимирович Попов.

Це при йому було відкрито колгоспний кар’єр, почалася активна забудова центру села, об’єктів соціально-культурного і господарського призначення.

І якби бути об’єктивними, то як ми в історії нашого села іноді згадуємо про раритетну початкову школу, споруджену ще до 1900 року паном Петром Сабанським у містечку, так по ідеї мали б і нині, і колись люди казати, що все найбільш вагоме, достойне уваги в Джурині споруджене якраз за часів правління тут голови місцевого колгоспу Микола Володимировича Попова.

Це, коли підходити до всього в ідеалі.

Але дуже добре знаю те, що Микола Володимирович був насамперед чуйною, вельми порядною, чемною людиною. Відзначався особливою приязню, повагою до людей. Мабуть, у Джурині не знайдеться такого, кого будь-коли за всі тривалі роки роботи і головою колгоспу, і головою сільської ради він, не приведи Боже, образив, принизив.

У ті часи справжньою бідою для господарства, а, отже, і для всього села була пора збирання цукрових буряків, які займали величезні площі. Я, мабуть, із шостого чи сьомого класу кожної осені також пропадав у полі побіля матері, незмінного члена буряківничої ланки з 13-ти її дівчачих літ до 55-ти, то вириваючи вслід за каракатим «Універсалом» вкриті снігом буряки, то вручну навантажуючи корені на авто. Була це каторжна, немилосердна робота, яка повністю лежала на жіночих плечах.

Але ж яке то невимовне щастя приходило на сільський куток, коли та чи інша буряківнича ланка завершувала вивезення врожаю, коли жінки – ці натруджені колгоспні рабині збиралися святкувати, як те в Джурині називається – влаштовували самі для себе баль. Слово ж знайшли таке, обов’язково з м’який знаком на закінченні.

На те трудове зібрання з навареним-напеченим обов’язково приїжджав Попов. У кожну ланку. Бодай на пів години, на годину. Але про кожну жіночку він знаходив, що сказати у тісному гурті трудівниць, щиро дякуючи буквально кожній за непосильну роботу в полі. А вже коли комусь вручав тернову хустинку, чи ще якийсь подарунок, про це гомоніло пів села.

Він був надзвичайно доступною, щирою, усміхненою людиною. Яких мало буває в когорті керівників.

Але доля йому підкинула таке випробування, яке б навряд чи виніс би кожен.

Одного разу через Джурин на Могилів-Подільський їхав перший секретар обкому партії товариш Таратута – і цар, і бог, і найбільший тутешній рабовласник. На кордоні району, за Рахнами-Лісовими, його зустрічав перший секретар райкому партії Клепко. А на кордонах колгоспно-радгоспних володінь чатували голови колгоспів, директори радгоспів, які через свої поля супроводжуючи лискучу «Волгу», будь-якої миті готові дати необхідні пояснення.

На нещастя Попова в Шаргородському районі авто Таратути зупинилося на під’їзді до Джурина, одразу за Глибокою долиною.

- Почему свекла невыкопана? – відчинивши двері машини, виглянув на осінню сквиру надутий Таратута.

- У нас основні плантації буряків, - почав було пояснювати ситуацію Микола Володимирович, - розташовані в лісових урочищах «Дубина» і «Буда», за 5-6 кілометрів від села. Нам важливо насамперед вирвати урожай звідти, бо тут, під заводською трубою, побіля траси ми завжди встигнемо…

- Что он плетет? – повернувся Таратута до Клепка. – Завтра буду возвращаться назад, что бы ни одного корня здесь не было…

Партійний бос повертався назад не наступної доби, а ще через день. Зупинився вражений на тому ж самому місці, позаяк бурякове поле спокійно наливалося цукром, урожай ніхто не збирав. Поруч стояв високий чорночубий голова колгоспу і зовсім безбоязно дивився в очі членові ЦК КПРС, депутатові Верховної Ради СРСР.

- Он что охренел? – Таратута звично звернувся з запитанням до Клєпка.

- Ми обговорили ситуацію на правління колгоспу і вирішили, що все таки правильніше буде спершу зібрати врожай на віддаленій території, - почав було пояснювати ситуацію Попов. Але його вжне ніхто не слухав.

- Чтобы завтра его и ноги здесь не было, - закричав Таратута. – И никакой работы ему в районе не давать…

Я дуже добре пам’ятаю ті декілька днів у селі, позаяк уже працював у районній газеті. Тодішній редактор Катеринич був членом бюро райкому, і я, власне, мав найсвіжішу інформацію, яка надходила, так би сказати, з двох боків.

Колгоспні збори доручили провести голові райвиконкому Хаєцькому. Той почав із засідання партбюро, з партійних зборів. Але комуністи на зговір не йшли, Попова не здавали. Молоді і активні механізатори Миколу Володимировича поважали і любили, а в цій непростій ситуації просто таки стали горою на його захист. І справді, їм то що було втрачати!?

Раз і вдруге голосували – справа не посувалася. Парторганізація одностайно була проти звільнення керівника господарства. Вголос не заявляли, але всі були проти самодурства вождя.

Райком на підмогу посилає ще й другого секретаря Василевського. Виносять питання на загальні колгоспні збори.

Тричі в залі звучить: «Хто за те, щоб звільнити з посади голову правління за невиконання розпорядження першого секретаря обкому партії…» – ніхто не голосує. Всі кричать: «Попов правий…» «Він виконував розпорядження правління колгоспу».

Усе це вже нагадувало справжній бунт. Та ще й у ті часи!

У район спішно приїхав прокурор області, начальник міліції. В джуринський колгосп безпосередньо із Вінниці прибула група слідчих, які стали перераховувати на фермах худобу, перевіряти акти вибраковки телят, ягнят, поросят. Справу підводили під кримінал.

Попову в райкомі партії чітко сказали: «Якщо не вмовиш людей, аби тебе відпустили – сядеш на нари надовго…»

Можна було б тут розповісти, як ображений владою, але, підкреслю, активно і щиро підтриманий людьми, Микола Володимирович змушений був знайти роботу аж за 25 кілометрів, у Шпикові, і двадцять років практично щодоби добиратися туди-назад. Хоча там і пропонували керівникові найкращого в області відділення ай міжколгосп гарний приватний будинок, і в Тульчині, як мені колись особисто розповідав перший секретар тамтешнього райкому партії Олександр Лещук, квартиру виділяли, пропонували очолити ай міжколгоспбуд. Попов категорично відмовлявся. Хотів жити тільки в Джурині, серед людей, які підтримали, не зрадили його в скрутну хвилину. Бо він завжди був чесним перед ними. Цей принцип, як мені здається – любов за любов, і рухав його в житті.

Знаєте, шановні друзі!

Свого часу я тривалий час працював завідувачем відділом сільського господарства газети «Сільські вісті» і практично побував у кожному сільському районі України. Знався із тисячами керівників господарств, чував сотні різноманітних історій про непрості взаємини господарників і партійної влади, відношення поміж керівниками і людьми. Але я нічого подібного не зустрічав, коли б в часи дрімучого партійного чинопоклонства керівник господарства міг винести на обговорення правління колгоспу питання, чи виконувати волюнтаристське розпорядження відвертого самодура, та ще й першого секретаря обкому партії, який персонально знався і з Брежнєвим, і з Щербицьким, котрий насправді не хотів, аби біля автотраси хтось із столиці, проїжджаючи, міг побачити що є ще не зібрані буряки. Виходило, що нехай краще корені пропадуть в дальньому полі, головне, аби були зачищені площі з-під очей.

Відверта популістська компартійна практика!

Це зайвий раз характеризує нашого Миколу Володимировича, як надійного господаря, як людину, котра понад усе турбувалася про економіку господарства, а не те, щоб вислужитися перед начальством.

Вдумливий і ініціативний, Попов завжди любив запитати думку людей, йти до них за порадами. Вислуховувати їхні враження, звіряти з своїми почуттями, помислами. Попов ніяких серйозних рішень не приймав без правління колгоспу. Особливо ж тих, які віддавалися під козирок. Тому в народі у Миколи Володимировича ніколи не було ворогів. Він кожному колгоспникові готовий був прийти на поміч, підкласти своє плече. І люди за добро платили увагою, підтримкою.

Приклад із життя нашого односельчанина, як на мене, яскравий зразок протистояння українців комуністичному самодурству, партійному чванству, волюнтаризму та вождізму. Це достойний громадянський подвиг і ми, як гідні нащадки, маємо шанувати таку горду і мужню людину, яким насправді був Микола Володимирович Попов.

Ось запитайте кожен сам у себе, чи відважились би ви на те, що вчинив він?

Думаю, що навряд чи хтось міг би відповісти ствердно. Бо для цього окрім безбоязної душі потрібно було мати за спиною ще й надійний запас міцності в особі колгоспників, людей, які завжди тебе підтримають у ситуації, коли ти дієш як господар, а тебе штовхають до окозамилювання, штучних прикрас. А він сформував такий колектив, який давав фору в трудових справах усім, і був морально здоровим.

Іншими словами, Микола Володимирович Попов був чудовим господарником і надзвичайно сміливою, авторитетною людиною, яка випереджувала час, насамперед, своїм демократизмом, вмінням працювати колективно, радитися з людьми.

Таких односельчан потрібно ставити в приклад, рівнятися на них, і, звісно ж, достойно вшановувати

Виходячи з цього, вношу для розгляду сільської ради дві пропозиції:

1). Одну із центральних вулиць Джурина назвати іменем Миколи Володимировича Попова.

2). Спільними зусиллями громади, вихідців із Джурина, за сприяння народного депутата України Миколи Васильовича Джиги виготовити і встановити у центрі населеного пункту погруддя колишнього голови колгоспу, відомого господарника, організатора колгоспного виробництва, забудовника нашого села, громадського активіста, борця з партійним волюнтаризмом і вождізмом Миколи Володимировича Попова. Цим ми вшануємо непересічний талант нашого односельця, який щонайбільше дорожив авторитетом нашої сільської громади, ніколи не був лякливим послушником у начальства, понад усе цінував думку людей, заради відстоювання інтересів односельчан міг знехтувати волюнтаристськими розпорядженнями і найвищих посадових осіб. Понад усе цінував думку своїх колег по правлінню колгоспу – механізаторів, ланкових, тваринників, які краще за всіх партійних вождів вміли хазяювати на нашій рідній землі…

Зі щирою повагою

Олександр Горобець,

Заслужений журналіст України,

член Національної спілки письменників України.

24 грудня 2012 року. м. Київ.

Лист в Одесу: О.Ю. Волковій та І.Б. Нечипайлу,

славним джуринянам

Вельмишановні Олено Юріївно, Ігорю Борисовичу!

Цими днями в Джурині відбувся сільський сход, який одноголосно підтримав дану пропозицію. Вирішили пощу в центрі села назвати іменем Миколи Попова. Тепер, власне. справа за малим – зібрати кошти і спорудити.

У четвер, 4 квітня ц.р. розмовляв із цього приводу з народним депутатом України по Шаргородському виборчому округу М.В. Джигою і той підтвердив: через два тижні він буде в районі і приїде в Джурин. Просив, аби до того часу визначилися з об’єктом спорудження, його кошторисом. Сказав: «Я допоможу, але не на всю суму. Збирайте гроші також і самі… Кошти виділю тоді, коли побачу проект і знатиму його вартість…»

Тому в Джурині, така собі баришня, місцева вчителька-активістка Наталя Загурна займається документацією і всім іншим щодо втілення ідеї в життя. Як вона повідомила мені, зв’язується з відомим в області скульптором із-під Ямполя, котрий споруджує такі погруддя з подільського сірого каменю.

Моя порада їй була така. Робота має бути недорога, але зроблена від душі і щиро…

Та ж таки Загурна передала мені куди потрібно переказувати кошти підтримки від небайдужих односельчан.

Отже, ПРИВАТБАНК, 4405885019510566, на прізвище Лариса ЧИРКА.

Сьогодні я переказав уже 500 гривень. Допоможіть і ви, будь ласка, скільки зможете…

Якщо є така змога, просив би прилучити до цієї справи щонайбільше джуринян у вашому краї. Не так важливо скільки вони допоможуть. Але головне, що не залишаться осторонь.

Дякую за співучасть. Робимо святу справу.

5 квітня 2013 року.

До уваги всіх колишніх і нинішніх жителів Джурина!

Перечитайте все вище написане. Прошу прилучитися до справи. По можливості виділити часточку коштів на добру і корисні справу вшанування пам’яті нашого чудового земляка.

З повагою

Олександр Горобець.

9 квітня 2013 року – м. Київ

Закрити